близістю, якщо я далі тебе прийматиму. Ох, бідний котику, наші двері для тебе тепер замкнені. Бачиш мої сльози, вони падають на папір, лист мій змокрів, чи зможеш ти прочитати його, любий мій Гекторе? Ах, не бачити тебе більше, відмовитись від тебе, коли ти вже став часткою мого життя, коли серце твоє — вірю! — належить мені — це смерть для мене! Подумай про нашого малого Гектора! Не покидай мене, але не ганьби себе для Марнефа, не зважай на його загрози! Ах, я люблю тебе так, як ніколи ще не любила! Пригадую всі жертви, що ти зробив для своєї Валерії — вона не була й не буде ніколи невдячною… ти був і будеш моїм єдиним дружиною. Забудь про тисячу двісті франків ренти, що я просила для любенького малого Гектора, який з'явиться через кілька місяців… я не хочу чогось тобі коштувати. А втім, моє багатство завжди належатиме тобі.
„Ах, коли-б ти любив мене так, як я тебе люблю, мій Гекторе, ти подався-б у відставку, ми покинули-б свої родини, свої неприємності, своє середовище, де стільки ненависти, та оселилися-б з Лісбетою десь у гарному краї — в Бретанії або де ти схочеш. Там ми нікого не бачили-б, і були-б щасливі в далечині від усіх. Твоєї пенсії та мого невеличкого власного капіталу з нас буде досить. Ти стаєш ревнивий — ну то побачиш, що твоя Валерія житиме тільки своїм Гектором, і тобі не доведеться вже гніватись, як бувало. У мене буде тільки одна дитина — наша, будь певен, мій старий, коханий буркуне. Ні, ти й уявити не можеш мого обурення, треба знати, як він зі мною поводився, якою лайкою обкладав він твою Валерію! Слова ці забруднили-б папір, а така жінка, як я, дочка Монкорне, ніколи в житті не повинна була-б чути й одного з них. Ох, як хотілося мені, щоб ти був тоді, щоб він помучився, побачивши моє безтямне кохання до тебе. Батько мій зарубав-би цього негідника, а я можу зробити тільки те, що може жінка — шалено тебе кохати! В такому розпачі,
