в секреті, і сцена раптом перемінилася. Діти підвелися, кожне силкувалось заховати своє хвилювання.
На дверях Марієта сперечалася з якимсь салдатом, який так напосівся, що куховарка ввійшла до вітальні.
— Пане, полковий фур'єр з Алжира конче хоче з вами поговорити.
— Хай почекає.
— Пане, — шепнула Марієта господареві, — він просив переказати вам тихенько, що справа торкається вашого дядька.
Барон здрігнувся, гадаючи, що це гроші йому прислано, яких він уже два місяці просив, щоб сплатити свої векселі; він покинув родину й побіг у передпокій. Побачив там ельзаське обличчя.
— Пан парон Гілот?
— Так…
— Він самий?
— Він самий.
Фур'єр, що підчас розмови цієї нишпорив у підбивці свого кепі, видобув звідти листа, що його барон мерщій розліпив і прочитав таке:
„Небоже мій, прислати сто тисяч франків, що ви просите, я аж ніяк не можу, становище моє неможливе, якщо ви не вживете енергійних заходів, щоб мене врятувати. На шиї в нас сидить королівський прокурор, що розводиться про мораль і белькоче всякі дурниці про адміністрацію. Цього штатського ніяк не вцитькаєш. Якщо військове міністерство буде годуватися з рук чорних фраків, я загинув. Посланця я певен, спробуйте влаштувати його, він був нам у послузі. Не покидайте мене крукам!“
Лист цей був громовим ударом, барон відчув у ньому ті внутрішні чвари, що й досі точаться в алжирському уряді між військовими та цивільними, і мусів негайно-ж заспокоїти рану, що оце об'явилася. Він сказав салдатові прийти завтра, і відпустивши його не без принадних службових обіцянок, вернувся до вітальні.
