святу, — причина цієї жорстокої розлуки, як-же могла я лишитися в такої жінки? Наша любенька Гортензія, — сказала вона, багатозначно торкнувши барона за руку, — стала, мабуть, жертвою якогось бажання оцих жінок, що за-ради коштовности якої ладні зруйнувати цілу родину. Не думаю, щоб Венцеслав був винний, але знаю, що він кволий, і не можу ручитися, що він не піддасться такому витонченому кокетству. Рішення моє непохитне. Жінка ця вас погубить, ви на соломі в неї спатимете. Я не хочу навіть з вигляду брати участь в руйнуванні своєї родини — я, що вже три роки силкуюся не допустити до цього. Вас обдурено, кузене. Скажіть твердо, що ви не втручатиметесь у призначення того підлого Марнефа, побачите, що тоді буде! Там добра петля для вас готова про цей випадок.
Лісбета підвела свою кузину й палко її поцілувала.
— Не журись, моя люба Гортензіє, — шепнула вона їй.
Баронеса поцілувала свою кузину Бету з ентузіязмом жінки, що почуває себе відомщеною. Вся родина мовчки стояла круг батька, який чудово розумів, що ця мовчанка означує. Чоло й обличчя його засмикалося від грізного гніву, всі жили налилися, очі почервоніли, лице вкрилося плямами. Аделіна впала перед ним навколішки, схопила його за руки: „Друже, друже мій, зглянься!“
— Я вам гидкий! — сказав барон, не стримавши крику свого сумління.
Всі ми знаємо свої хиби. Ми майже завжди закидаємо своїм жертвам ненависні почуття, які мусить викликати в них помста, і не зважаючи на все лицемірство, наші слова й обличчя це виявляють підчас несподіваної муки, так як признавався колись злочинець на тортурах.
— Наші діти стають, врешті, нашими ворогами, — сказав він, щоб заличкувати своє признання.
— Батьку… — почав Вікторен.
