— Люба Аделіно! — відказав барон, заходячи та садовлячи дружину поруч себе на крісло. — Ти найсвятіше створіння, яке я знаю, і я давно вже став негідним тебе.
— Тобі мало-що треба зробити, друже мій, — сказала вона, тримаючи Гектора за руку та тремтячи так дуже, немов нервовий тик у неї був, — мало-що зробити, щоб відновити лад…
Вона не зважилась далі казати, вона почувала, що кожне слово її буде докором, а їй не хотілося турбувати щастя, що потоком лилось в її душу від цього побачення.
— Я прийшов сюди через Гортензію, — вів Гюло. — Це дівчисько своїм нерозважним вчинком може нам більше пошкодити, ніж моя безглузда пристрасть до Валерії. Але побалакаємо про це вранці. Марієта сказала мені, що Гортензія спить, даймо їй спокій.
— Добре, — сказала пані Гюло, і зненацька глибока туга її опанувала.
Вона зрозуміла, що барон прийшов додому не так з бажання побачити родину, як через сторонню справу.
Другого ранку о дев'ятій годині барон, чекаючи дочку, якій сказав прийти, ходив по величезній, немешкальній вітальні, добираючи потрібних доводів, щоб перемогти найзавзятішу упертість — упертість молодої жінки, ображеної і невблаганної, як сама́ бездоганна юність, що не відає ганебних світських умовностів, бо не знає й світських пристрастів та інтересів.
— Ось я, тато! — сказала тремтячим голосом Гортензія, що від муки вже зблідла.
Гюло сів, взяв дочку за стан і примусив її сісти до себе на коліна.
— Ну, дитино моя, — мовив він, цілуючи її в чоло, — так у родині сварка сталася, і ми нерозумність учинили?.. Не личить це вихованій дівчині. Моїй Гортензії не варт було-б самій зважуватись на таку річ, як кидати дім, кидати дружину не
