— Мій любий кузене, — казала Лісбета баронові, — завтра рано я буду в Аделіни, бо-ж ви розумієте, що лишатись тут мені непристойно. Буду доглядати господарство брата вашого, маршала.
— Сьогодні ввечері я йду додому, — сказав барон.
— Гаразд, завтра прийду снідати, — відповіла, посміхаючись, Лісбета.
Вона зрозуміла, яка потрібна її присутність підчас родинної сцени, що мала завтра відбутися. Тому вранці вона пішла до Вікторена й розповіла йому про розлуку Гортензії з Венцеславом.
Коли барон о десятій з половиною ввечері вернувся додому, Марієта й Луїза, що вдень чимало попрацювали, замикали як-раз вхідні двері, і Гюло не треба було дзвонити. Дуже роздратований тим, що мусить вдавати чеснотливого, він пішов просто в кімнату до дружини, і крізь непричинені двері побачив, що вона лежить перед розп'яттям, поринувши в молитву, в одній з тих поз, які вкрили славою малярів та скульпторів, що мали щастя відтворювати їх, коли знаходили. Аделіна в захваті казала голосно: „Боже мій, зглянься над ним і просвіти його!..“ Так молилася баронеса за свого Гектора. Перед цим видовиськом, таким відмінним від того, що він покинув, почувши цю фразу, навіяну сьогоднішньою подією, барон зворушено зідхнув. Аделіна обернулась, геть заплакана. Їй так певно здалося, що моління її здійснилось, аж вона схопилася й стиснула свого Гектора в пориві щасливої пристрасти. В Аделіні зникло вже всяке жіноче чуття, горе погасило навіть спогади. В ній було тільки почуття материнства, родинної чести та найчистіша приязнь дружини-християнки до безпутнього чоловіка, отже святе кохання, що переживає все в жіночому серці. Та це й знати було.
— Гекторе! — мовила вона нарешті. — Це ти вернувся до нас? Бог, значить, зглянувся над нашою родиною?
