Коло одинадцятої години, коли вечірка доходила апогею своєї жвавости, бо у вітальні було повно гостей, Валерія одвела за руку Гектора в куток до свого дивану.
— Старенький мій, — шепнула вона йому, — твоя дочка так обурилась на те, що Венцеслав у мене буває, аж покинула його. Занозиста-ж Гортензія! Хай Венцеслав покаже тобі листа, що ця дурка написала йому. Ця розлука двох закоханих, до якої я ніби-то спричинилася, може страшенно пошкодити мені. От яким способом боряться чесні жінки! Це-ж скандал — строїти з себе жертву, щоб ославити жінку, в якої тільки їй гріха, що дім у неї приємний. Якщо ти любиш мене, то допоможеш мені виправдатись, помириш цих голубків. До того-ж мені зовсім нецікаво приймати твого зятя, ти сам його до мене привів, то й назад його забирай. Коли ти маєш авторитет у родині, то, здається мені, можеш вимагати від дружини, щоб вона це замирення влаштувала. Скажи їй від мене, цій добрій старій, що, коли мені несправедливо закидатимуть, ніби я посварила молоде подружжя, порушила родинну спілку та забрала заразом і батька, і зятя, то я це обвинувачення виправдаю і по-своєму їм допечу! Хіба ось Лісбета не збирається мене покинути?.. Родина їй дорогша за мене, я не хочу її за це ганити. Вона сказала мені, що лишиться тут тільки тоді, якщо молоді
