— Прощайте, діти, — сказала баронеса Гюло, — от і розгодинилось. Тільки не сваріться вже.
Коли Венцеслав з дружиною, провівши баронесу, вернулися до своєї кімнати, Гортензія сказала дружині: „Розкажи-ж про твою вечірку“. І пильнувала обличчя Венцеслава підчас цього оповідання, уриваючи його запитами, що в таких випадках сипляться з жіночих уст. Це оповідання вислухавши, Гортензія замислилась; вона розуміла диявольські розваги, що їх митці знаходять у тому порочному товаристві.
— Будь щирий, Венцеславе!.. Там був Стідман, Клод Віньйон, Вернісе, ще хто?.. Словом, тобі весело було!..
— Мені?.. Та я думав тільки про десять тисяч франків і казав сам-собі: „Тепер у моєї Гортензії не буде вже турбот!..“
Цей допит страшенно стомлював лівонця, і він, влучивши веселу хвилину, сказав Гортензії:
— А що ти, янголе мій, зробила-б, коли-б твій митець справді завинив?
— Я, — сказала вона рішуче, — взяла-б собі Стідмана, але без любови, розуміється!
— Гортензіє! — скрикнув Стейнбок, театрально схопившись з місця, — не встигла-б ти, я-б тебе вбив!
Гортензія кинулась до дружини, міцно поцілувала його, приголубила й сказала:
— Ах, ти любиш мене, Венцеславе! Так не бійся-ж нічого! Але годі вже цієї Марнеф. Не лізь ти більше в те болото.
— Присягаюсь тобі, люба Гортензіє, що піду до неї тільки тоді, як треба буде векселя викупати…
Гортензія надулась, але так, як дуються люблячі жінки ради своєї-ж вигоди. Венцеслав, стомлений від ранкових пригод, покинув дружину дутися до схочу, а сам рушив до ательє робити макет на групу Самсона й Даліли, якої нарис мав у кешені. Гортензія, стурбувавшись за своє незадоволення й гадаючи, що Венцеслав розгнівався,
