— Здається, — сказав Венцеслав, увіходячи, — Стідман був тут, поки я до нього ходив.
— Справді!.. — скрикнула Гортензія з дикою іронією ображеної жінки, що словами орудує, як кинджалом.
— Атож, ми оце зустрілися, — відповів Венцеслав, удаючи здивованого.
— Але вчора!.. — вела Гортензія.
— Ну, я обманив тебе, моє кохання, і хай мати твоя нас розсудить.
Ця щирість полегшила серце Гортензії. Всі правдиво благородні жінки воліють краще правди, ніж брехні. Вони не хочуть, щоб божок їхній занепадав, і раді знову стати під його владу.
Таке почуття мають і росіяни до свого царя.
— Слухайте, матусю… — сказав Венцеслав, — я так люблю свою добру й ніжну Гортензію, що навіть таївся від неї з правдою про нашу скруту. Що-ж поробиш!.. вона ще годувала, і неприємності зашкодили-б їй. Ви-ж знаєте, чим важить тоді жінка. Краса її, свіжість, здоров'я — все в небезпеці. Хіба це гріх?.. Вона думає, що ми винні тільки п'ять тисяч франків, але в мене є ще п'ять тисяч боргу… Позавчора ми зовсім стерялися!.. Ніхто не хоче позичати митцям. Нашому хисту не довіряють, як і нашим фантазіям. Марно стукався я у всі двері. Лісбета запропонувала нам свої заощадження.
— Бідна дівчина! — сказала Гортензія.
— Бідна дівчина! — сказала баронеса.
— Але що таке дві тисячі франків Лісбетиних? Для неї — все, для нас — ніщо. Тоді кузина сказала нам — ти це знаєш, Гортензіє, — про пані Марнеф, яка з самолюбства, завинивши стільки баронові, не взяла-б ніяких відсотків… Гортензія хотіла заставити свої діяманти в ломбарді. Ми мали-б кілька тисяч франків, а нам треба було їх десять. Ці десять тисяч франків можна було здобути там, без відсотків, на рік!.. Я подумав: „Гортензія нічого не знатиме, піду й візьму їх“. Жінка та запросила
