сльози здушили її і знову рясно полилися. В пориві дочірнього кохання, пригнічена величчю своєї матери, вона стала перед нею навколішки й поцілувала поділ її сукні, так як цілують побожні католики святі мощі мученика.
— Підведись, моя Гортензіє, — мовила баронеса, — така пошана від дочки стирає багацько лихих спогадів! Пригорнись до мого серця, що болить зараз тільки твоїм стражданням. Розпач моєї донечки, якої радощі були моїми єдиними радощами, розбив гробову печатку, яку ніщо не повинно було здіймати з моїх уст. Так, я хотіла понести свої болі в домовину — хай-би був це для мене ще один саван. Щоб утишити твоє шаленство, я зламала мовчанку… Бог мені простить! О, коли-б я знала, що твоє життя теж таке буде, чого-б я тільки не зробила!.. Чоловіки, світ, випадок, природа, бог, здається мені, дають нам любов тільки ціною страшної муки. За десять щасливих років я заплатила двадцять чотирма роками розпачу, безупинної туги, гіркоти…
— Ти мала десять років, мамусю, а я тільки три!.. — сказала закохана егоїстка.
— Ще нічого не втрачено, дітонько, почекай Венцеслава.
— Мамо, — сказала вона, — він збрехав! Він обдурив мене… Сказав мені: „Не піду“, а сам пішов. І це біля колиски його дитини!..
— За-для своєї втіхи, янголе мій, чоловіки роблять найгірші підлоти, негідності, злочини, така вже, здається, в них натура. Ми, жінки, призначені в жертви. Я гадала, що нещастям моїм уже кінець, а вони от знову починаються, бо не сподівалась я мучитися ще й муками своєї доньки. Май силу й мовчи!.. Гортензіє, заприсягнись переді мною, що тільки мені звірятимеш свої болі, а перед иншими ховатимеш їх… О, будь горда, як і мати твоя!
В цю мить Гортензія затремтіла, вона почула чоловікову ходу.
