Пані Гюло, в самісіньке серце вражена страшним признанням, що несвідомо зробила Гортензія в своєму розпачу, здушила свій біль тим героїчним зусиллям, що на нього здібні великі матері, пригорнула дочку до своїх грудей і почала цілувати її в голову.
— Почекай Венцеслава, дитино моя, і все з'ясується. Мабуть, лихо не таке вже велике, як тобі здається. Мене теж зраджувано, люба моя Гортензіє! По-твоєму, я вродлива, я чесна, а проте вже двадцять три роки, як мене покинуто за-для всяких Жені Кадін, Жозеф, Марнеф!.. Ти знаєш це?..
— Ти, мамо! Ти… мучишся вже двадцять…
Вона спинилася перед власними думками.
— Роби, так як я, — вела мати. — Будь добра й лагідна, буде в тебе совість спокійна. Вмираючи, чоловік подумає: „Дружина ніколи не вчинила мені болю!..“ І бог, який чує оці останні зідхання, залічить їх нам. Що-б зі мною було, якби і я в шаленство вдалася, як оце ти?.. Батько твій розлютився-б, може й покинув-би мене, не боявся-б тоді покривдити мене; наша руїна, що тепер оце довершилася, сталася-б уже десять років тому, з батьком ми тепер порізнилися-б, а це жахливий, гнітущий скандал, бо це смерть родини. Ні брат твій, ні ти не змогли-б улаштуватися. Я віддала себе в жертву, і то так відважно, що, коли-б не оцей останній звязок твого батька, світ ще й досі вважав-би мене за щасливу. Моя послужлива й хоробра брехня аж досі покривала Гектора; його ще шанують, от тільки ця стареча пристрасть захоплює його занадто, я бачу це. Боюсь, що безумство його прорве ширму, що я між світом та нами поставила… Але я двадцять три роки тримала оту завісу, що позад неї плакала без матери, без вірниці, без ніякого пристановища, крім релігії, і двадцять три роки я зберігала родинну честь.
Гортензія слухала матір, втупивши очі. Спокійний її голос і покора її незмірного болю заспокоювали щеміння першої рани в душі молодої жінки;
