віддати і славу, і щастя… Ах, це… Боже мій, у якій я скруті! Порадь мене. Що сказати? Як виправитись?
— Порадити тебе? Нічого я не знаю, — відповів Стідман. — Але-ж дружина тебе любить, правда? Ну, так вона всьому повірить. Скажи, наприклад, що був у мене, поки я до тебе ходив; отак і врятуєш своє становище на цей ранок. Прощай!
На розі вулиці Ілерен-Бертен його нагнала Лісбета, що довідалась про все від Рени й побігла слідком за Стейнбоком, боючись за його польську наївність. Не бажаючи бути скомпромітованою, вона сказала кілька слів Венцеславу, і той від радощів поцілував її просто серед вулиці. Мабуть вона дошку йому підсунула, щоб перейти це провалля подружнього життя.
Побачивши матір, що прибігла чим-швидше, Гортензія геть залилася слізьми. Отже нервовий підступ у неї дуже щасливо перемінився.
— Зрада, мамусю, — сказала вона їй. — Венцеслав дав мені слово, що не піде до пані Марнеф, а вчора обідав у неї й вернувся вночі о першій годині з чвертю!.. Знаєш, учора між нами була не сварка, а просто порозуміння. Я йому такого зворушливого казала: „Я ревнива, невірність уб'є мене; я вразлива, він мусить шанувати мої хибкості, бо причина тому — моя любов до нього, у жилах моїх стільки батькової крови, як і твоєї, під першим впливом зради я здібна безумств накоїти, помститися, ославити всіх — його сина й себе; нарешті, його можу вбити, а потім і сама з собою покінчити, то-що.“ І він пішов туди, він і зараз там! Ця жінка завзялася всіх нас знедолити! Вчора брат і Селестіна мусіли майно заставити, щоб викупити на сімдесят дві тисячі франків векселів, підписаних ради тієї негідниці… Атож, мамо, батька до права потягли-б і завдали-б до в'язниці. Тому страхіттю мало хіба батька та твоїх сліз! Нащо-ж Венцеслава в мене віднімати!.. Я піду до неї, уб'ю її!
