— Вибачте пані, — сказав митець. — Як, Венцеслав уже пішов?
— Він у ательє.
— Я прийшов умовитись з ним про нашу роботу.
— Зараз пошлю по нього, — сказала Гортензія, запрошуючи Стідмана сідати.
Молода жінка, радіючи сама собі з цієї нагоди, хотіла затримати Стідмана, щоб довідатись докладніше про вчорашню вечірку. Стідман уклонився графині за таку ласку. Пані Стейнбок подзвонила й сказала куховарці сходити по пана до ательє.
— Добре вам учора гулялося? — сказала Гортензія. — Венцеслав вернувся вже після першої вночі.
— Гулялось?.. Не так уже й дуже, — відповів митець, що вчора хотів сам підчепити пані Марнеф. — Весело в товарістві тільки тоді, коли якийсь інтерес є. Панійка Марнеф надзвичайно розумна, тільки-ж вона кокетка…
— А Венцеславу як вона сподобалася?.. — спитала бідна Гортензія, силкуючись бути спокійною. — Він мені нічого про неї не казав.
— Скажу вам тільки одне, — відповів Стідман, — дуже небезпечна вона, по-моєму.
Гортензія зблідла, як породільниця.
— Так виходить… у пані Марнеф… а не… в Шанора ви вчора обідали… — сказала вона, — вчора…з Венцеславом, а він…
На знаючи, що саме лихого він зробив, Стідман догадався, що зробив таки щось. Графиня не докінчила речення, вона зовсім знепритомніла. Митець подзвонив, увійшла покоївка. Коли Луїза хотіла перенести графиню Стейнбок до її кімнати, з нею стався дуже серйозний нервовий напад, що об'явився жахливими конвульсіями. Стідман, як усякий, що мимовільною необережністю руйнує брехню, яку чоловік плете в своїй родині, не міг повірити, що слова його мали таке значення; він подумав, що графиня Стейнбок пробуває в тому хворобливому стані, коли найменший перекір обертається
