— Мабуть, дуже сухо на бульварах, на площі Згоди та на Бурґонській вулиці, бо ти не забруднився, — сказала Гортензія, оглядаючи його лаковані чоботи.
Вдень був дощ, але Венцеслав не заболотив чобіт, пройшовши з вулиці Вано до вулиці Сен-Домінік.
— А ось п'ять тисяч франків, що мені великодушно позичив Шанор, — сказав Венцеслав, щоб зразу спинити розпитування, що нагадувало справжній допит.
Він розділив десять тисячефранкових білетів на дві пачки — одну для Гортензії, другу — для себе, бо в нього було на п'ять тисяч франків боргів, невідомих Гортензії. Він був винен своєму майстрові та робітникам.
— Кінець твоїм турботам, моя люба, — сказав він, цілуючи дружину. — Завтра вже я до праці беруся! О, завтра зберуся о восьмій з половиною й просто в ательє. Отож, хочу зараз спати лягти, щоб раненько встати, ти дозволиш, киценько?
Підозра, що в серці Гортензії заворушилася, зникла; від правди вона була за тридев'ять земель, Пані Марнеф їй і на думку не спадала! Вона боялася, щоб Венцеслав не потрапив у товариство лореток. Імена Біксіу та Леона де-Лора, двох митців, відомих своїм безпутнім життям, були стурбували її.
Другого дня, коли побачила, що Венцеслав пішов о дев'ятій годині, вона цілком заспокоїлась. „От він і працює вже, думала вона, одягаючи дитину. О, знаю його, він у настрої! Ну, коли ми не здобули славу Мікель-Анжело, то матимемо славу Бенвенуто Челіні!“ Заколисана своїми власними сподіванками, Гортензія проймалася вірою в щасливу прийдешність, і бавила свого півторарічного сина звуконаслідовною мовою, що смішить дітей, коли це об одинадцятій годині куховерка, не примітивши, що Венцеслав пішов, впустила Стідмана.
