— Барон тепер, певно, вже зовсім без грошей? — спитала тихо Валерія у Лісбети, посміхаючись тим часом до Гюло.
— Нічого, по-моєму, в нього немає, але з вересня він почне одержувати свою платню.
— І в нього є ще страховий поліс, він поновив його! Ну, час уже йому зробити Марнефа начальником канцелярії, жити не дам йому сьогодні ввечері.
— Кузене мій, — сказала Лісбета Венцеславу, підійшовши до нього, — ідіть уже додому, прошу вас. Ви смішний, ви так дивитесь на Валерію, що можете скомпромітувати її, а чоловік у неї ревнивий до безтями. Не робіть так, як тесть ваш, рушайте додому, я певна, що Гортензія чекає вас…
— Пані Марнеф сказала мені лишитись останнім, щоб полагодити нашу справу між нами трьома, — відповів Венцеслав.
— Ні, — сказала Лісбета, — я сама передам вам десять тисяч франків, бо чоловік її за вами наглядає, необережно ви зробите, коли зостанетесь. Завтра о дев'ятій годині принесете векселя; зранку отой хінець Марнеф у канцелярії сидить, Валерія буде спокійна… Так ви просили позувати її для групи?.. Зайдіть-же спочатку до мене. А, я добре знала, що з вас буде зальотник, — сказала Лісбета, спіймавши погляд, яким Стейнбок попрощався з Валерією. — Валерія прекрасна, але пильнуйте, щоб Гортензії жалю не завдати!
Ніщо так не дратує жонатих, як згадка про дружину, що стоїть між ними та їхнім, хоч-би й хвилинним, бажанням.
