— Безумства мого тестя вже не дивують мене, — сказав Венцеслав Лісбеті.
— Якщо ви таке кажете, Венцеславе, — відповіла кузина, — то я все життя своє каятимусь, що намовила вас позичити ті десять тисяч франків. Так ви теж, як і всі вони, — показала вона на гостей, — збираєтесь від неї збожеволіти? Подумайте-ж, що будете суперником свого тестя. Подумайте, зрештою, якого жалю завдасте ви Гортензії.
— Це правда, — сказав Венцеслав, — Гортензія — янгол, а я був-би потворою.
— Досить і однієї потвори в родині, — відказала Лісбета.
— Митцям ніколи не слід женитися! — скрикнув Стейнбок.
— Ах, оце саме я й казала вам на вулиці Дуаєне! Вашими дітьми мусять бути ваші групи, статуї, шедеври.
— Про що це ви? — спитала Валерія, підходячи до Лісбети. — Накривай чай, кузино.
Стейнбокові, через його польську хвастовитість, схотілося показати себе свійським із цією феєю салону. Зухвало глянувши на Стідмана, Клода Віньйона та Кревеля, він узяв Валерію за руку й силоміць посадовив поруч себе на диван.
— Ви поводитесь надто по-великопанськи, графе Стейнбок, — сказала вона, мляво опираючись.
Засміявшись, вона сіла коло нього, не впустивши нагоди показати йому трояндовий бутончик, що прикрашав її корсаж.
— Ох, коли-б я був великим паном, то не прийшов-би сюди позичатися, — сказав він.
— Бідолашний! Пригадую, як ви працювали ночами на вулиці Дуаєне. Ви були таки трохи дурненький. Ви одружилися так, як голодний на хліб кидається. Парижа ви зовсім не знали! І от до чого ви дійшли! Але ви були глухий і до піклування Бетиного, і до кохання парижанки, що знає свій Париж, як п'ять пальців.
