— Пізнаю пана графа, — відповіла Валерія, граційно кивнувши головою митцеві. — Я вас часто бачила на вулиці Дуаєне і мала честь бути на вашому весіллі. Люба моя, — сказала вона Лісбеті, — важко забути твого вихованця, коли хоч раз його побачиш. — Пане Стідман, — вела вона, вітаючись із скульптором, — я дуже рада, що ви прийняли моє запрошення в такий короткий термін; але потреба не знає закону! Я знаю, що ви приятель цих двох добродіїв. Нема що непривітнішого, нуднішого за обід, коли гості між себе незнайомі, і я запросила вас ради товариства, але другий раз ви вже прийдете ради мене, правда?… Скажіть: так!…
І вона якийсь час похожала із Стідманом, так ніби тільки ним була зацікавлена. Одне по одному оповістили Кревеля, барона Гюло та депутата на прізвище Бовізаж. Цей депутат, провінціяльний Кревель, один з тих, що становлять у світі юрбу, голосував під прапором державного радника Жіро та Вікторена Гюло. Ці два політики хотіли створити осередок Поступовців у великій фаланзі Консерваторів. Жіро иноді приходив увечері до пані Марнеф, якій приємно було-б побачити в себе також і Вікторена Гюло, але пуританин-адвокат добирав досі різних приводів і відмовлявся від запрошень свого батька та тестя. Бувати в жінки, що завдає розпачу його матері, здавалося йому злочинним. Вікторен Гюло був у політичних пуританів тим, чим буває побожна жінка в святенниць. Бовізаж, колишній шапкар із Асі, хотів набути паризького стилю. Він був одною з підпор Палати й формувався в чарівної, захватної пані Марнеф, що до неї привів його Кревель, і вона порекомендувала йому Кревеля за взірець і за вчителя; він у всьому з ним радився, просив у нього адресу його кравця, наслідував його, силкувався ставати в таку саму позицію, — словом Кревель був його великою людиною. Валерія в товаристві цих осіб та трьох митців і в незмінному
