— Слухайте, Венцеславе, я дуже вас обох люблю й мушу попередити вас про небезпеку. Якщо підете туди, держіть серце обома руками, бо жінка та — демон, всі закохуються в неї з першого погляду; вона така порочна, така зваблива!.. Вона зачаровує, як мистецький шедевр. Позичайте в неї гроші, але не давайте їй своєї душі в заставу! Не знати вже мені спокою, якщо кузина моя буде зраджена. Ось і вона! — скрикнула Лісбета. — Нічого їй не кажімо, я влаштую вашу справу.
— Поцілуй Лісбету, янголе мій, — сказав Венцеслав дружині, — вона визволить нас із скрути, позичить нам свої заощадження.
Він кивнув Лісбеті, і Лісбета це зрозуміла.
— Тепер, сподіваюсь, ти вже працюватимеш, херувиме мій? — сказала Гортензія.
— Ах, — відповів митець, — завтра-ж почну!
— Оце „завтра“ нас і руйнує, — сказала йому Гортензія, посміхаючись.
— Ах, любенька моя, скажи-ж сама, що кожен день у мене якісь перешкоди, несподіванки, справи!
— Та це правда, любов моя.
— Ось де в мене ідеї!.. — вів Стейнбок, ударивши себе в чоло. — О, та я всіх ворогів хочу здивувати! Хочу зробити столовий сервіз у німецькому стилі шістнадцятого століття, в чарівному стилі! Вирізьблю лист із комахами, покладу на нього дітей, поставлю нових химер, справжніх химер, втілення наших снів!.. Вони вже в мене готові! Все це буде витончене, легке й заразом пишне. Шанор пішов від мене, геть зачарований… Мені треба тільки, щоб підбадьорили мене, бо остання стаття про пам'ятник Монкорне дуже мене пригнітила.
Цього-ж дня, знову лишившись хвилинку на самоті, митець умовився з старою дівчиною, що завтра прийде до пані Марнеф, чи дозволить йому це дружина, чи він і нишком це зробить.
