літах, коли Телемака вже не буває!.. — додала вона, повторюючи дотеп пані Марнеф. — На людей треба дивитись, як на струмент, що ним користуєшся, береш його й кидаєш по потребі. Використайте-ж, дітки, пані Марнеф, потім викините її. Чи ти боїшся, що Венцеслав, який божествить тебе, захопиться тією жінкою, років на п'ять проти нього старшою, зів'ялою, як в'язка люцерни, і…
— Я краще свої діяманти заставлю, — сказала Гортензія. — О, не йди туди нізащо, Венцеславе!… Це пекло…
— Її правда! — сказав Венцеслав, цілуючи дружину.
— Спасибі, друже, — відповіла молода жінка, нестямлячись від щастя. — Бачиш, Лісбето, дружина мій — янгол; він не грає, ходимо ми скрізь укупі, і коли-б він ще працювати почав — ні, це вже завелике для мене щастя. Чого-б це нам іти до коханки нашого батька, до жінки, що руйнує його і смертельної муки завдає нашій героїчній мамі?..
— Дитино моя, не там твій батько зруйнувався; зруйнувала його співачка, а потім твоє весілля! — відповіла кузина Бета. — Боже мій, пані Марнеф для нього дуже корисна, що там!.. Але я мушу про все мовчати…
— Ти всіх обороняєш, люба Бето…
Гортензія побігла до дитини, що почала кричати в саді, і Лісбета лишилась на самоті з Венцеславом.
— У вас янгол, а не дружина, Венцеславе! — сказала кузина Бета. — Любіть-же її добре, не смутіть її ніколи.
— Атож, я так її люблю, що навіть таюся від неї з нашим становищем, — відповів Венцеслав. — Але з вами, Лісбето, я можу про це говорити… Ну, так коли навіть діяманти дружинині в ломбарді заставити, то й цим лихові не зарадиш.
— Ну, так позичте в пані Марнеф… — сказала Лісбета. — Умовте Гортензію, Венцеславе, щоб пустила вас туди, або, їй-богу, сходіть так, щоб вона й не знала!
— Про це я й сам подумав, — відповів Венцеслав, — коли відмовлявся йти, щоб не смутити Гортензію.
