— Умовились, — сказав Венцеслав, провівши Стідмана, — але на цю роботу треба півроку, а тим часом треба прожити.
— У мене діяманти є! — скрикнула молода графиня Стейнбок у величному пориві люблячої жінки.
Сльози підступили Венцеславу до очей.
— О, я працюватиму, — відповів він, сівши коло дружини та взявши її до себе на коліна. — Робитиму різне начиння, весільні кошики, брондзові групи…
— Але-ж, любі дітки, — сказала Лісбета, — ви знаєте, що ви — мої спадкоємці, і я лишу вам, повірте, добрі гроші, особливо як ви допоможете мені одружитися з маршалом; коли нам швидко з цим пощастить, я візьму вас до себе на утримання, вас і Аделіну. Ах, як-би ми щасливо вкупі жили! Тимчасом послухайтесь мого довгого досвіду. Не вдавайтеся до ломбарду, це загибель для позичальників. Завжди, скільки я знаю, їм підчас перезастави грошей бракує на відсотки і все гине. Я можу дістати вам у позику грошей по п'ять відсотків під звичайну розписку.
— Ах, це нас урятувало-б! — сказала Гортензія.
— Ну, мала моя, хай тоді Венцеслав сходить до особи, що зробить йому цю послугу на моє прохання. Це пані Марнеф; якщо полестити їй — бо вона пихувата, як і всі вискочні — то вона залюбки визволить вас із скрути. Сходи до неї, люба Гортензіє.
Гортензія глянула на Венцеслава таким поглядом, як засуджені на страту, мабуть, дивляться, сходячи на ешафот.
— Клод Віньйон уже познайомив з нею Стідмана, — відповів Венцеслав. — Це дуже приємний дім.
Гортензія похилила голову. Те, що вона почувала, можна пояснити одним словом, — це був не біль, а хвороба.
— Але, люба моя Гортензіє, треба-ж учитися жити! — скрикнула Лісбета, розуміючи красномовний рух Гортензії. — А то ти теж, як і мати твоя, опинишся в порожній кімнаті, де плакатимеш, як Каліпсо після розлуки з Улісом, та ще й у таких
