струнами скрипки, перестав на три дні вправлятися, він втратив-би, як сам висловлювався, регістр свого струменту; цим він означував єдність дерева, смика, струн та себе самого; коли-б ця єдність розбилася, він зразу став-би звичайним скрипалем. Невпинна праця є закон мистецтва так само, як і життя, бо мистецтво — це ідеальна творчість. Тому великі митці й справжні поети не чекають ні замовлень, ні покупців, вони творять сьогодні, завтра, завжди. З цього повстає та звичка до праці, та постійна обізнаність із труднощами, що підтримує їхнє співжиття з Музою, з її творчими силами. Канова жив у своєму ательє, як і Вольтер у своєму кабінеті. Гомер та Фідій теж, певно, так жили.
Венцеслав Стейнбок теж був на тернистому шляху, яким ті великі люди пройшли і який веде на Альпи Слави, коли Лісбета прикувала його до мансарди. Щастя в особі Гортензії привело поета до лінощів, нормального стану всіх митців, бо лінощі їхні мають роботу. Це радощі баші в гаремі: вони пестять ідеї, упиваються п'яними джерелами розуму. Великих митців на зразок Стейнбока справедливо називають „Мрійниками“. Ці курці опіуму завжди потрапляють у скруту, хоч під впливом невблаганних обставин вони стали-б великими. Проте, ці напівмитці з себе чарівні, їх люблять, їх ущедряють похвалами, ставлять вище за справжніх митців, яким закидають індивідуалізм, дикість і непокору світським законам. Ось чому. Великі люди належать своїм творам. Їхня окремішність, їхня відданість праці здається дурням егоїзмом, бо їх теж хотіли-б бачити, в костюмах фертиків і в тому становищі, якого вимагають так звані світські обов'язки. Хотіли-б, щоб африканські леви були розчісані та напахчені, як болонка в маркізи. Ці люди, в яких рівних мало і які з ними рідко здибаються, бувають надзвичайно самотні; вони стають незрозумілі для більшости, що складається, як відомо, з дурнів, заздрісників, неуків та посередностів. Чи зрозуміла тепер роля жінки
