розпачем, кидаю її з тугою“. Хай-же загал це тямить! Коли митець не кидається бездумно в свій твір, як Куртій у прірву, як салдат на фортецю, коли не працює він у цьому кратері, як шахтер під завалою, коли він, нарешті, споглядає на труднощі, замість перемагати їх одну по одній, як казкові коханці, що за-для своїх принцес поборюють облудні чари, — то твір лишається недокінчений, він гине в глибу ательє, де творити вже неможливо, і митець на власні очі бачить конання свого хисту. Росіні, цей рідний Рафаелеві геній, буде цьому за разючий приклад, коли порівняти його вбогу юність із достатками дозрілих літ. Тому й здобувають однакову винагороду, однакову славу й ті самі лаври великі поети та великі воєводи.
Венцеслав, натура мрійлива, стільки енергії поклав на творчість, науку та працю під деспотичним проводом Лісбети, що любов та щастя спричинились у ньому до реакції. Справжня вдача його знову виявилась. Лінощі та недбальство, сарматська млявість знову посіли в його душі звиклі місця, звідки вигнала була їх вчительська різка. Перші місяці митець був захоплений коханням до дружини. Гортензія з Венцеславом віддалися чарівним пустощам законної, щасливої, безтямної пристрасти. Гортензія тоді сама відвертала Венцеслава від усякої праці, пишаючись перемогою над суперницею своєю — Скульптурою. Взагалі жіночі пестощі заглушають Музу й знесилюють дику, брутальну міць працівника. Минуло з півроку, і пальці скульпторові розучились тримати різьця. А коли потреба працювати відчулась, коли принц Вісембурзький, голова комітету для підписки, зажадав побачити статую, Венцеслав промовив славетні ледарські слова: „Зараз почну!“ І заколисав свою любу Гортензію облудними словами, пишними планами митця-курія. Гортензія подвоїла любов до свого поета, вона вже уявляла величну статую маршала Монкорне. Монкорне мусів бути ідеалом відваги, типом кіннотчика, втіленням хоробрости
