виконання, сам для себе непомітно перескочивши через безодні, що відділяють ці півкулі Мистецтва. Міркувати, мріяти про прекрасні твори, задумувати їх — це чудово. Це однаково, що курити чарівні цигари чи жити куртизанкою, що знає тільки свої фантазії. Твір з'являється тоді в дитячій граційності, в радісному безумстві народження, з пахучими кольорами квіток та швидкоплинним соком наперед смакованого овочу. Оце Задум та його радощі. Той, хто вміє висловити свій план, уже вважається за людину надзвичайну. Цю здібність мають усі митці та письменники. Але зробити! але породити! але пильно виховати дитину, вкладати її нагодовану вдосталь що-вечора спати, цілувати її що-ранку з невичерпною матерньою любов'ю, змивати з неї бруд, прибирати її сто разів у найкращі одежі, що вона дере раз-у-раз, і не боятись конвульсій цього божевільного життя та творити з нього одухотворений шедевр, що промовляє для всякого погляду в скульптурі, для всякого розуму в літературі, для всякого спогаду в малярстві, для всякого серця в музиці, — оце Виконання та його муки. Рука мусить працювати весь час і весь час коритися думці. Але думка не завжди має до послуг творчі засоби, як не буває постійна й любов.
Цю звичку до творчости, цю невтомну материнську любов, яка творить матір (цей природній шедевр, що його так глибоко зрозумів Рафаель!), словом, цю здібність до мізкового материнства, яку так важко здобути, втратити надзвичайно легко. Надхнення — це Випадковість Генія. Воно не стежкою вузькою біжить, а в повітрі шугає й знімається недовірливо, як той ворон, у нього немає стрічки, що за неї поет міг-би його схопити, волосся його полум'яне, воно тікає, як білі й рожеві фламінго, розпач усіх мисливців. Отже, праця — це виснажлива боротьба, якої бояться і в якій кохаються прекрасні й могутні натури, що часто в ній і гинуть. Один великий сучасний поет казав про свою жахливу працю: „Беруся до неї з
