— Добридень, дитино моя, — відповіла Лісбета, цілуючи Гортензію. — А Венцеслав у своєму ательє? — спитала тихо.
— Ні, вдома; він розмовляє у вітальні із Стідманом та Шанором.
— Ми можемо побути сами? — спитала Бета.
— Ходімо до мене в кімнату.
Кімната ця була оббита ситцем у рожеві квітки з зеленим листом на білому полі, що злиняв від сонця, як і килим. Завіси давно вже не прано. В повітрі чути було дим цигарки Венцеслава, що, ставши вельможністю в мистецтві й природжений дворянин бувши, трусив тютюновий попіл на ручки крісла, на найкращі речі, як коханець, якому все прощається, як багач, що не визнає буржуазного клопоту.
— Ну, поговорімо про твої справи, — мовила Лісбета, бо кузина її мовчала, вмостившись у кріслі. — Та що тобі? Ти щось блідненька, моя люба.
— З'явилося дві нові статті, до мого бідного Венцеслава загудили; я читала їх, але від нього ховаю, бо він геть занепаде духом. Пам'ятника маршалові Монкорне вважають за зовсім поганий. Про барельєфи висловлюються прихильно, — це щоб з жорстоким лицемірством похвалити орнаментистський хист Венцеслава та ще дужче підкреслити думку, що справжнє мистецтво не про нього! Я благала Стідмана сказати мені правду, і він зовсім пригнітив мене, признавшись, що його думка збігається з думкою митців, критики та публіки. „Якщо Венцеслав, сказав він мені отам у саді перед сніданком, не виставить наступного року шедевру, то йому доведеться покинути велику скульптуру й держатися ідилій, фігурок, коштівних виробів та ювелірного діла!“ Цей вирок був для мене дуже болючий, Венцеслав ніколи на це не згодиться, він почуває свою силу, в нього стільки прекрасних ідей…
— Та не ідеями-ж платити постачальникам, — зауважила Лісбета, — весь час я йому це товкла…
