Бразилієць пішов найщасливішою в Парижі людиною.
Коло полудня, Валерія з Лісбетою балакали в розкішній спальні, де ця небезпечна парижанка надавала остаточного блиску своєму вбранню, бо жінки роблять це конче самостійно. Замкнувши двері й спустивши портьєри, Валерія до найдрібніших подробиць розповіла про всі вечірні, вночішні й вранішні події.
— Чи вдоволена ти, моє золотко? — сказала вона Лісбеті, закінчивши. — Чим маю бути: панією Кревель чи панією Монтес? Як на твою думку?
— З Кревеля такий розпусник, що він проживе не більше, як років десять, — відповіла Лісбета, — а Монтес ще молодий. Кревель лишить тобі приблизно тисяч із тридцять франків ренти. Хай Монтес почекає, він радий буде, коли й Веніяміном у тебе лишиться. Отож у тридцять три роки ти зможеш, дитино моя, якщо гарною збережешся, вийти й за бразилійця та відогравати велику ролю, маючи шістдесят тисяч франків власної ренти, особливо під протекцією маршалки.
— Так, але Монтес — бразилієць, з його ніколи нічого не вийде, — зауважила Валерія.
— Ми живемо, — сказала Лісбета, — в добу залізниць, коли чужинці починають доходити у Франції високих становищ.
— Побачимо, — відказала Валерія, — коли помре Марнеф, а мучитись уже недовго.
— Його невідступні хвороби, — сказала Лісбета, — це ніби фізична гризота. Ну, я йду до Гортензії.
— Іди, мій янголе, — відповіла Валерія, — та приведи мені мого митця! За три роки не здобути й п'яди землі! Венцеслав і Анрі — оце дві мої єдині пристрасті. Один — любов, другий — фантазія.
— Яка-ж ти гарна сьогодні! — сказала Лісбета, обіймаючи Валерію за стан та цілуючи її в чоло. — Я радію твоїми радощами, твоїм багатством,
