Вранці о дев'ятій годині Гюло заявив, що йде до міністерства, а в Кревеля були справи за містом. Вони вкупі вийшли, і Кревель сказав, подаючи руку баронові:
— Значить геть ворожнечу? Бо-ж пані Марнеф і ти, і я з голови викинули.
— О, цьому вже кінець! — відповів Гюло з якимсь жахом.
О десятій з половиною Кревель через дві приступки скакав по сходах до пані Марнеф. Він застав негідницю, чудову чарівницю в найкокетнішому дезабільє за добірним сніданком у товаристві барона Монтеса де-Монтеянос та Лісбети. Не зважаючи на удар, що завдала йому присутність бразилійця, Кревель попросив у пані Марнеф на дві хвилини авдієнцію. Валерія пішла з ним до вітальні.
— Валеріє, янголе мій, — сказав закоханий Кревель, — панові Марнефу недовго лишилось жити; якщо ти будеш вірна мені, то ми поженимося після його смерти. Подумай про це. Я звільнив тебе від Гюло… Так розважай, чи варт цей бразилієць проти паризького мера, людини, яка за-для тебе досягла-б найвищих шаноб і крім того має вже вісімдесят з гаком тисяч ліврів ренти.
— Це треба обміркувати, — сказала вона. — О другій годині я буду на вулиці Дофен, поговоримо; але майте розум! І не забувайте подарунку, ви вчора пообіцяли!
Вона вернулась до їдальні, а за нею й Кревель, який втішався на думку, що добрав способу володіти Валерією неподільно; але в їдальні він побачив барона Гюло, який підчас цих коротких перемовин теж з'явився з таким самим наміром. Державний радник, як і Кревель, попросив на хвилинку авдієнції. Пані Марнеф знову пішла до вітальні, посміхаючись бразилійцеві, мов казала: „Божевільні! Що-ж вони тебе не бачать?“
— Валеріє, — сказав державний радник, — дитино моя, цей кузен нагадує американського дядька…
