розводять свою брехню, нарікають, що мало їх любимо, коли ми справами виснажені, і розважають нас, не зважаючи ні на що?
— Еге-ж, їй-богу, це єдина приємна річ у житті! — скрикнув Кревель. — Ах, коли отаке личко до тебе посміхається й каже: „серце-коханий, який-же ти любий! Я, мабуть, инакша, ніж инші жінки, що захоплюються юнаками з цапиними бородами, пройдисвітами, що курять і грубі, як ті лакеї! Бо через молодість свою вони нахаби!.. Словом, прийде, привітається та й іде собі. Хоч я, по-твоєму, й кокетка, а про мене люди у п'ятдесят років кращі за хлопчаків; це надовго, тут і пошана, вони знають, що жінку важко знайти, і вони нас цінять… Через те й я люблю тебе, злодію ти!“… І при цьому ще й жартує, ще й пустує, ще й… Ах, все це брехливе, як програми міської думи…
— Брехня часом миліша за правду, — мовив Гюло, пригадуючи кілка чудових сцен, бо Кревель своїми рухами передражнював Валерію. — Брехню треба підтримувати, нашивати лелітки на театральну одежу…
— А потім брати цих брехух, — грубо сказав Кревель.
— Валерія — фея! — скрикнув барон, — вонатебе з старого юнаком робить…
— Атож, — обізвався Кревель, — це вугор, що між руками в тебе в'ється, та ще й вугор який!.. Білий і солодкий, як цукор!.. Втішний, як Арналь, а вигадливість! Ох!
— О, вона спритна! — скрикнув барон, забувши вже про свою дружину.
Брати лягли спати найкращими друзями в світі, пригадуючи одне по одному чари Валерії, тон її голосу, її маніжництво, жести, жарти, бризки розуму й серця, бо в цієї артистки кохання були чудові піднесення, як у тенорів, що співають иноді ту саму арію краще, ніж звичайно. І обидва заснули, заколисані цими спокусливими, диявольськими спогадами, освітленими пекельним вогнем.
