— Ах, старий зайче, твоя правда, нас ошукали, як… акціонерів!.. сказав Кревель. — Такі жінки — це товариства на вірі!
— Так це вона, — спитав барон, — сказала тобі про світло у вікні?..
— Дідусю мій, — обізвався Кревель, стаючи в позицію, — нас у дурні пошито! Валерія — це… Вона-ж сказала, щоб я затримав тебе тут… Тепер я розумію… У неї бразилієць… Ах, я відмовляюся від неї, бо ти її за руки держи, а вона тебе й ногами обдурить. Це-ж паскуда, це мерзота!
— Вона за повію гірша, — сказав барон. — Жозефа, Женні Кадін мали право нас дурити, бо вони-ж своїми розкошами торгують!
— Але вона! Строїть-же з себе святу та божу, — сказав Кревель. — Слухай, Гюло, вертайся-но до своєї дружини, бо з справами в тебе не гаразд, чутки вже йдуть про якісь векселі, видані одному дрібному лихвареві Вовіне, що спеціяльно лореткам позичає гроші. А я вже видужав від пристойних жінок. До того-ж, навіщо нам у наші літа ці розпутниці, що, скажу щиро, не можуть не дурити нас? У тебе, бароне, сиве волосся й штучні зуби. Я виглядаю, як Сілен. Буду гроші збирати. Вони ніколи не обдурять. Коли їх і треба показувати що-півроку до загального відому, то вони-ж хоч відсотки дають, а жінка ця відбирає їх… З тобою, любий брате Ґубето, старий мій спільнику, я міг-би погодитися на таке образливе, ні — філософське становище; але з якимсь бразилійцем, що, може, привіз з батьківщини непевні колоніяльні продукти…
— Жінка — це нез'ясована істота, — сказав Гюло.
— Я її з'ясовую, — сказав Кревель, — ми старі, а бразилієць молодий і гарний…
— Це правда, — сказав Гюло, — сам знаю, що ми старіємо. Але, друже мій, чи можна відмовитись від цих чудових створінь і не бачити, як роздягаються вони, зачісують волосся, як дивляться на нас крізь пальці з хитрою посмішкою, накладаючи папільйотки, строять усякі свої гримаси,
