стриму веде до надміру, до безумства. Сваволя — це шаленство сили. У жінок сваволя — це фантазія.
— Тобі нема що скаржитись, любий брате, у тебе чудова, ще й чесна дружина.
— Так мені й треба, — сказав сам собі Гюло. — Я зневажав дружину, мучив її, а вона — янгол! О, бідна моя Аделіно, та відомщена! Вона мучиться мовчки, на самоті, вона гідна захоплення, варта моєї любови, от я мушу… бо вона ще чарівна, біла, вона знову, як дівчина, стала… Та чи є жінка підліша, безчесніша, злочинніша за цю Валерію?
— Це шахрайка, — сказав Кревель, — негідниця, яку слід було-б на площі Шателе відбатожити; але, мій любий Канільяку, коли ми й належимо до часів синіх каптанів, маршала Рішельє, Трюмо, Помпадур, Дюбарі, гультяїв і самісінького вісімнадцятого століття, то лейтенантів поліції вже немає.
— Що робити, щоб любили?.. — спитав сам себе Гюло, не слухаючи Кревеля.
— Дурне оце бажання, щоб нас любили, мій любий, — сказав Кревель, — нас можуть тільки терпіти, бо пані Марнеф сто разів розпутніша за Жозефу…
— І жадобніша! Вона коштує мені сто дев'яносто дві тисячі франків!.. — скрикнув Гюло.
— І скільки сантимів? — спитав Кревель з багатійською зухвалістю, почувши таку мізерну суму.
— Зразу видко, що ти її не любиш, — сумовито мовив барон.
— Досить уже з мене, — відказав Кревель, — бо вона забрала в мене більше, як триста тисяч франків.
— Де-ж вони? Де все це дівається? — сказав барон, схиливши голову.
— Коли-б ми були змовились, як ті юнаки, що в складок утримують якусь дешевеньку лоретку, то вона-б нам коштувала дешевше.
— Це ідея — мовив барон; — та вона однаково-б нас дурила. От, що ти думаєш, старий товстуне, про того бразилійця?
