можемо розграти красуню, коли вам буде завгодно. Нема чого вам гніватись, ви-ж знаєте, що право на реванш я завжди собі виговорював; ви за три місяці вкрали в мене Жозефу, а я відібрав у вас Валерію за… Та не варт про це говорити, — мовив він. — Тепер я хочу, щоб вона належала тільки мені. Але це не пошкодить нам лишитись добрими друзями.
— Кревелю, не жартуй, — відповів барон стиснутим від гніву голосом, — це справа життя або смерти.
— Стривайте, що це ви так хвилюєтесь?… Бароне, чи ви забули вже, що казали мені в день весілля Гортензії: „Хіба таким дідуганам, як ми, личить сваритися через спідницю? Це по-крамарському, це дріб'язковість..“ Ми, розуміється, люди часів Регенства, синіх каптанів, Помпадур, вісімнадцятого століття, всього, що було за маршала Рішельє, Рокайля й, смію сказати, „Небезпечних Звязків“!..
Кревель міг-би довго нагромаджувати свої літературні слова — барон слухав його так, як глухі слухають на початку своєї глухоти. Побачивши при газовому світлі, що обличчя його ворога сполотніло, переможець спинився. Все це було для барона громом серед ясного дня після заяв пані Олів'є та останнього погляду Валерії.
— Боже мій, хіба-ж мало є в Парижі инших жінок!.. — скрикнув він нарешті.
— Оце саме й я тобі казав, коли ти відібрав у мене Жозефу, — відказав Кревель.
— Слухайте, Кревелю, це неможливо… Дай мені доказів!.. у вас теж є ключ від вхідних дверей?
І барон, приступивши до будинку, засунув ключа в замок, але двері не подалися, і він даремно пробував зрушити їх.
— Не знімай вночі галасу, — спокійно мовив Кревель. — Слухайте, бароне, мої ключі багато кращі за ваші.
— Доказів! Доказів! — приказував барон, трохи не божеволіючи від горя.
