марнотратить нічого з того, що марнотратять для неї. Першу спробу вона зробила на добродії Гюло, якого чисто обскубла, ох! так обскубла, мовляв, аж обголила! Бідолаха змагався за неї з одним з Келерів та з маркізом д'Еґріньйоном, що побожеволіли обидва від Жозефи, не згадуючи вже про невідомих прихильників, а тепер її відбирає в нього отой багатющий герцог, що опікується мистецтвом. Як його звати!.. карлик!.. Ага, герцог д'Ерувіль. Цей вельможа має намір володіти Жозефою неподільно; серед двірських про це всі говорять, а барон ще нічогісінько не знає, бо скрізь уже воно так ведеться, що коханець, як і чоловік, дізнається останній. Тепер ви розумієте мої права? Ваш дружина, прекрасна дамо, позбавив мене мого щастя, єдиної радости, що прикрашала моє вдовування. Атож, коли-б я, на лихо собі, не зустрівся з цим старим штукарем, то й досі володів-би Жозефою; бо я, бачите, ніколи не пустив-би її в театр, вона лишилась-би непомітною, пристойною і моєю. Ох, коли-б ви бачили її років вісім тому — тонка й нервова, шкіра золотава, як у андалузянки, мовляв, волосся чорне й блискуче, мов отласне, вельможна виборність у рухах, скромність бідности, чиста грація, гнучкість, як у дикої лані. Через добродія Гюло ці чари, ця чеснота стали вовчою пасткою, лазівкою для срібних монет. Дівчина стала царицею нечистивих, як то кажуть. Словом, вона „крутить“ тепер — вона, яка нічогісінько не знала, навіть цього слова!
В цю хвилину старий парфюмер витер очі, де набігли сльози. Щирість його горя вплинули на пані Гюло, і вона прокинулася з марення, що її опанувало.
— Хіба-ж знайдеш знову, пані, в п'ятдесят два роки такий скарб? В такі літа любов коштує тридцять тисяч франків на рік — я знаю суму на прикладі вашого чоловіка, — а я надто люблю Селестіну, щоб руйнувати її. Коли я побачив вас на першій вечірці, що ви нам улаштували, то перестав
