венеційського мурина, а прийшли от, як багатир… Хотілось-би мені ще на обличчя пані Марнеф подивитись!
— Що ви хочете цим сказати?.. — спитав у Кревеля пан Марнеф, збираючи карти та кладучи їх перед собою.
Погаслі очі цього чоловіка, що в сорок сім років спорохнів, зайнялися, бліда фарба залила його брезклі, холодні щоки, він розтулив беззубого рота з чорними губами, що на них виступила якась сировида, як крейда біла, піна. Гнів цього безсилька, що за життя вже ледве тримався й на дуелі, отже, нічим не ризикував, тимчасом як Кревель міг на ній усе втратити — налякав мера.
— Кажу, — відповів Кревель, — що мені хотілося-б побачити обличчя пані Марнеф, і це бажання моє тим природніше, що ваше обличчя зараз дуже неприємне. Слово чести, ви страшенно бридкий, любий Марнеф…
— Чи розумієте, що ви неввічливий?
— Людина, що виграє тридцять франків за сорок п'ять хвилин, ніколи не здавалась мені гарною.
— Ах, коли-б ви бачили мене сімнадцять років тому! — мовив Марнеф.
— Ви були гарний? — відказав Кревель.
— Це мене й погубило; коли-б я був такий, як ви, то був-би вже пером і мером.
— Атож, — сказав, посміхаючись Кревель, — ви забагато воювали і з двох металів, які можна заробити, вклоняючись богові торгівлі, ви вибрали найгірший — ліки![1]
І Кревель зареготав. Хоч Марнеф і гнівався за свою загрожену честь, проте до цих вульгарних і гидких жартів ставився завжди прихильно; вони були ніби дрібною монетою в його розмовах із Кревелем.
- ↑ Гра словами: drogue — ліки, drogue — погань.
