Як тільки ще побачу його, то вже, пане, придивлюся…
— Він зараз вийде, — жваво мовив Гюло, уриваючи пані Олів'є на слові.
— Та він-же поїхав уже, — відказала пані Олів'є, що все зрозуміла. — І карети вже немає…
— Ви бачили, як він поїхав?
— Як вас оце бачу. Ще лакеєві своєму сказав: „До посольства!“.
Почувши цей тон, цю певність, барон аж зідхнув від радощів; він узяв пані Олів'є за руку й потиснув її.
— Спасибі, люба пані Олів'є, але це не все! А пан Кревель?..
— Пан Кревель? Що ви хочете сказати? Не доберу, — сказала пані Олів'є.
— Так слухайте-ж мене! Він любить пані Марнеф…
— Не може бути! Пане барон, не може бути! — сказала вона, складаючи руки.
— Він любить пані Марнеф! — владно проказав ще раз барон. — Як вони це роблять? Я не знаю, але хочу знати, і ви повинні довідатись. Якщо ви допоможете мені вистежити цю інтригу, син ваш буде нотарем.
— Не хвилюйтесь так, пане барон, — відказала пані Олів'є. — Пані вас любить, і любить тільки вас, її покоївка добре це знає, і ми між себе отак кажемо, що щасливішого за вас і на світі немає, бо ви ціну нашій пані знаєте… Що вже за краса!.. Встає вона що-дня о десятій, потім снідає, гаразд. Ну, годину там прибирається, і отак до другої години; потім іде погуляти в Тюїльрі — усі-ж її там бачать, а вертається о четвертій, як-раз коли ви маєте прийти… О, це вже правильно, як на годиннику! Від покоївки в неї секретів немає, а в Рени від мене немає, он-що! Де вже Рені їх мати, коли вона до сина мого прихильна… Бачите тепер, що, коли-б там у пані з паном Кревелем щось було, так ми-б це знали.
