— Але-ж, дитино Ріо, мій прекрасний ягуаре, що вийшов ради мене з незайманих лісів Бразилії, — мовила вона, беручи його за руку та цілуючи й гладячи її, — шануй-же хоч трохи ту, кого хочеш узяти за дружину… я буду твоєю дружиною, Анрі?…
— Так, — сказав бразилієць, переможений шаленою балаканиною пристрасти.
І став навколішки.
— Слухай, Анрі, — сказала Валерія, взявши його за руки та пильно вдивляючись йому в-вічі, — чи присягаєшся ти мені тут, при Лісбеті, моїй найкращій і єдиній приятельці, при моїй сестрі, що женишся зі мною через рік після мого овдовіння?
— Присягаюсь.
— Цього не досить. Присягнися останками й вічним спасінням своєї матери, присягнися божою матір'ю й католицькою вірою!
Валерія знала, що бразилієць додержить своєї присяги, хоч-би вона впала на саме дно, в болото суспільства. Бразилієць склав цю врочисту присягу з завороженими очима, мало не торкаючись носом до білих грудей Валерії; він сп'янів, як тільки можна сп'яніти, побачивши кохану жінку після сто двадцятиденної подорожи!
— Гаразд, а тепер заспокойся. Шануй-же в панії Марнеф майбутню баронесу де-Монтеянос. Не витрачай на мене й ліяра, забороняю тобі це. Лишайся тут у першій кімнаті, ляж ось на канапку, я сама скажу, коли тобі можна буде покинути свій пост… Завтра вранці поснідаємо вкупі, а потім поїдеш собі о першій, так ніби ти з візитою приходив до мене о дванадцятій. Не бійся нічого, швайцари віддані мені, як батьки… Я зараз піду розливати чай.
Вона кивнула Лісбеті, і та вийшла за нею на сходи. Там Валерія шепнула старій дівчині:
— Цей чорнявчик на рік поспішився! Я помру, якщо не помщуся за тебе над Гортензією!..
— Заспокойся, моє любе чортинятко, — мовила стара дівчина, цілуючи її в чоло, — кохання та
