спекатися цього жахливого адміністратора, що сопе, як тюлень, в носі в нього цілі кущі, має шістдесят три роки і за три роки на десять постарів, бо молодіти захотів; він гидкий мені, і другого-ж дня, як Марнеф стане начальником канцелярії та кавалером Почесного Легіону…
— Що він з цього матиме, чоловік твій?
— Тисячу екю.
— Я даватиму йому їх, поки житиме, — відказав барон Монтес, — покиньмо Париж і їдьмо…
— Де? — сказала Валерія, скрививши таку гримасу, якою жінки дражнять чоловіків, коли певні їх, — Париж — це єдине місце, де ми змогли-б жити щасливо. Я надто дорожу твоїм коханням і не хочу, щоб воно засохло, живучи десь у пустині; слухай, Анрі, ти єдиний у світі, кого я люблю, запиши це на своєму тигрячому чолі.
Жінки завжди переконують чоловіків, яких баранами поробили, що вони — леви й мають залізну вдачу.
— Слухай-же тепер добре: Марнефу лишилось хіба п'ять років жити, він прогнив аж до шпіку, сім місяців з дванадцяти на рік він п'є різні ліки та вивари, а з компресів і не вилазить, словом, каже лікар, що-хвилини йому може бути кінець; якась недуга, для здорового зовсім безпечна, буде для нього смертю, бо-кров у нього гнила, життя похитнуте в самій основі. За останні п'ять років я й разу не дозволила йому поцілувати себе, бо це-ж чума, а не людина! Одного дня — і день цей уже недалекий, — я стану вдовою, і от, хоч мені вже робив пропозицію чоловік з шістдесятьма тисячами ренти, хоч він належить мені, як оця грудка цукру, — заявляю тобі, що хай-би ти був бідний, як Гюло, гнилий, як Марнеф, хай-би ти мене бив — тільки тебе я хочу за дружину, тільки тебе люблю, тільки твоє хотіла-б мати ім'я. І ладна дати тобі всі докази свого кохання, яких ти тільки захочеш…
— Так сьогодні ввечері…
