— Ти мене вже розлюбив, Анрі! Я бачу, — сказала пані Марнеф, затуляючи обличчя хусточкою й розливаючись слізьми.
Це був крик справжньої любови. В розпачливому вигукові жінки бренить стільки переконання, що він вириває прощення, завжди приховане в глибу серця в закоханого, коли жінка молода, вродлива й декольтована до такої міри, що ось-ось, здається, вийде з своєї сукні в костюмі Єви.
— Та чому-ж ви не покинете все це для мене, коли любите мене? — спитав бразилієць.
Цей природжений американець, як і всі люди, що серед природи виросли, зразу-ж розпочав розмову з того місця, де вона урвалась, і знову обійняв Валерію за стан.
— Чому?.. — сказала вона, підвівши голову та дивлячись на Анрі закоханим поглядом, що присмирив його. — Бо я замужем, котику. Бо ми в Парижі, а не в саванах, а не в пампасах чи американських пустинях. Любий мій Анрі, моє перше і єдине кохання, вислухай-же мене. Чоловік мій, простий помішник начальника у військовому міністерстві, хоче бути начальником канцелярії і кавалером Почесного Легіону. Чи-ж можу я заборонити йому бути честолюбним? Отже, як колись Марнеф нам обом цілковиту волю давав (років з чотири тому, пригадуєш, злюка!) через те саме й тепер він мені пана Гюло підсунув. Я не можу
