бідну Аделіну без грошей. Дочка ваша, Гортензія, трохи не вмерла, коли довідалась, що пообідали ми тільки завдяки вашому братові! У вашому домі сьогодні й шматка хліба не було. Аделіна героїчно вирішила сама на себе заробляти. Сказала мені: „Я робитиму так, як ти“. Від цих слів у мене так серце згнітилось після обіду, коли я подумала, яка була моя кузина 1811 року і яка стала 1841 року, через тридцять років! Травлення в мене спинилось… Я хотіла перебороти біль, але, вернувшись додому, думала, що вже смерть моя…
— Бачите, Валеріє, — мовив барон, — до чого доводить мене любов до вас!.. до родинних злочинів…
— Ох, не помилилася-ж я, лишившись дівчиною! — скрикнула Лісбета з дикою радістю. — Ви — добра й чудова людина, Аделіна янгол, а от вам і подяка за сліпу відданість.
— Старий янгол! — тихо промовила пані Марнеф, кинувши півніжним півглузливим поглядом на свого Гектора, що дивився на неї, мов слідчий на волоцюгу.
— Бідна жінка! — сказав барон. — Ось уже дев'ять місяців, як я їй грошей не давав, а для вас, Валеріє, я їх знаходжу, та ще й якою ціною! Вас ніхто так не любитиме, а скільки муки я від вас за це маю!
— Муки? — перепитала вона. — Що-ж тоді, по-вашому, щастя?
— Я не знаю ще, які стосунки були у вас з тим названим кузеном, про якого ви ніколи мені не згадували, — провадив барон, не зважаючи на останні слова Валерії. — Але, коли він увійшов, мене мов ножем у серце вразило. Хоч який я засліплений, але не сліпий. Я прочитав у ваших і його очах. Словом, з-під рісниць цієї мавпи вихоплювались іскри, що обсипали вас, а погляд ваш… О, ви ніколи так на мене не дивилися, ніколи! Таємниця ця, Валеріє, викриється… Ви — єдина жінка, через яку я ревнощів зазнав, то-ж не дивуйте на мої
