линули в його серце. Він одвертався від грального столу до каміна рухами Мірабо, і коли покидав карти, проймаючи визивним поглядом бразилійця й Валерію, завсідники салону почували той страх, а разом і цікавість, що навіює стримувана лють, яка ось-ось має вибухнути. Вдаваний кузен дивився на державного радника так, як дивляться на грубезну хінську вазу. Становище не могло так тривати, инакше вибух стався-б неминуче. Марнеф боявся барона Гюло не менше, як Кревель Марнефа, бо він зовсім не збирався помирати в чині помішника начальника. Мручий вірить у життя, як каторжник у волю. Марнеф хотів бути начальником канцелярії за всяку ціну. Не на жарт злякавшись пантоміми Кревеля та державного радника, він підвівся, шепнув щось на вухо дружині, і, на превелике для всіх здивування, Валерія разом з бразилійцем та чоловіком своїм пішла до спальні.
— Чи казала вам коли пані Марнеф про цього кузена? — спитав Кревель у барона Гюло.
— Ніколи, — відповів барон. — Досить на сьогодні, — додав він, — я програв два луї, маєте.
Він кинув на стіл два золотих і сів на канапу з таким виглядом, який усі гості зрозуміли, як натяк на кінець вечірки. Подружжя Коке, перекинувшись парою слів, покинуло вітальню, і Клод Віньйон розпачливо вийшов слідком. Після цього розійшлися й усі розумні люди, почуваючи себе зайвими. Барон та Кревель мовчки лишились на самоті. Гюло, що перестав, кінець-кінцем, примічати Кревеля, підійшов навшпиньки до дверей спальні, щоб підслухати, але опукою відскочив назад, бо пан Марнеф відчинив двері, спокійно вийшов і, здавалось, здивувався, побачивши у вітальні тільки двох осіб.
— А чай! — сказав він.
— Де-ж Валерія? — люто відповів барон.
— Та вона до кузини вашої пішла, — відказав Марнеф, — зараз повернеться.
— Навіщо-ж вона покинула нас за-для тієї дурної кози?..
