— Марнеф, як і всі мручі, що за останнє бажання чіпляються, закохався в мені…
— Цей лакей?.. — сказав бразилієць, що свого Марнефа знав. — Я заплачу йому…
— Яка жорстокість…
— О, звідки в тебе така розкіш?.. — спитав бразилієць, помітивши кінець-кінцем пишну обставу у вітальні.
Вона засміялась.
— Який кепський тон, Анрі! — сказала вона.
Вона відчула допіру два палющі від ревности погляди, які так її вразили, аж вона озирнулася на двох страдників-друзів. Кревель, що грав проти барона та пана Коке, мав за партнера Марнефа. Партія була рівна, бо й Кревель, і барон робили помилку за помилкою. Ці два закохані діди в одну мить виявили пристрасть, яку Валерії пощастило три роки стримувати в них від людського ока, але й вона не зуміла погасити радости в своїх очах, побачивши чоловіка, що перший сколихнув її серце, мету свого першого кохання. Права цих щасливців живуть стільки, як і жінки, над якими вони ці права здобули.
Серед цих трьох пристрастів — одній на марнотратство опертій, другій — на права володіння, третій — на молодість, силу, багатство й першість — пані Марнеф лишилась спокійною і розважливою, як той генерал Бонопарт, коли, підчас облоги Манту, мав відповісти двом арміям, бажаючи й далі фортецю в облозі тримати. Ревнощі, що грали на обличчі Гюло, зробили його таким страшним, як небіжчик маршал Монкорне був, рушаючи в кавалерійську атаку на російське каре. Красун бувши, державний радник ревнощів не знав так само, як Мюрат — почуття страху. Він завжди був певен своєї перемоги. Поразку з Жозефою, першу за своє життя, він приписував жадобі на гроші; він казав, що мільйон його переміг, а не виродок, як називав він герцога д'Ерувіля. Гіркота й полум'я цього божевільного почуття в одну мить потоками
