втішними хвальками. Синій фрак з масивними золотими ґудзиками, чорні панталони, добірні лакові чоботи й відповідні рукавиці чудово окреслювали баронову постать, і бразилійського було в нього тільки важкий діямант ціною тисяч із сотню франків, що зіркою мінився в пишній краватці з синього шовку, обрямленій білим жилетом, де у викоті видніла полотняна, казково тонка сорочка. Стиснуте, як у сатира, чоло, знак упертости в коханні, було оповите чорнющою шевелюрою, як незайманий ліс густою, а під нею іскрилися ясні, такі жовті очі, немов мати баронова якогось ягуара злякалася, коли була ним вагітна.
Цей чудовий представник португальської раси в Бразилії прихилився спиною до каміна в позі, що виявляла паризькі звички; тримаючи між пальцями капелюха, рукою впершись на оксамитову поличку, він нахилився до пані Марнеф і почав з нею тиху розмову, вельми мало турбуючись про гидких буржуа, що, на його думку, зовсім недоречно тут зібралися.
Вихід на сцену, поза й вигляд бразилійця викликало два здивовані трохи й боязькі рухи, достоту подібні в Кревеля та в барона. В обох їх був той самий вираз і те саме передчуття. Цей рух, підказаний обом їм справжньою пристрастю, був такий комічний своєю тотожністю, що розумніші з присутніх посміхнулися, зробивши певне викриття. Кревель, що лишився буржуа й невиправним крамарем, хоч і був паризьким мером, на лихо зостався в тій позі довше, ніж його супрацівник, і барон вмить спіймав мимовільне самовиявлення Кревеля. Це був ще один карб на душу старому коханцеві, і він вирішив конче порозумітися з Валерією.
— Сьогодні ввечері, — подумав і собі Кревель, розбираючи свої карти, — з цим треба покінчити…
— У вас дзвінка!.. — крикнув йому пан Марнеф, — а ви пасуєте.
