В салоні пані Марнеф було повно вірних, сама господиня допіру організувала партії вісту, коли це лакей, колишній салдат, якого барон на цю посаду завербував, проголосив: „Пан барон Монтес де-Монтеянос!“ Валерію вразило в самісіньке серце, та вона жваво побігла до дверей, скрикнувши: „Мій кузен!..“ І шепнула бразилійцеві на вухо: „Ти мій родич, инакше між нами всьому кінець“.
— Ну, — почала вона в-голос, одвівши бразилійця до каміна, — ти, значить, Анрі, не згинув під час катастрофи, як мені казали, я тебе три роки оплакувала…
— Добридень, друже, — сказав пан Марнеф, подаючи руку бразилійцеві, що був одягнутий, як справжній бразилійський мільйонер.
Пан барон Монтес де-Монтеянос, якого екваторіяльний клімат обдарував тим виглядом та кольором, що ми звикли бачити в театральному Отело, нагонив страх своєю похмурістю, але вражіння це було суто зовнішнє, бо вдача його, лагідна та ніжна, призначала йому бути об'єктом на вправи, що кволі жінки пророблюють над дужими чоловіками. Зневага, написана на його обличчі, могутня м'язистість, яку знати було по міцному стані, — всі його сили скеровувались тільки на чоловіків, тоб-то були лестощами для жінок, до того-ж такими п'янючими, що люди, які своїх коханок під руку беруть, завжди виглядають надзвичайно
