нічого не давала. Отже, делікатна Аделіна мусіла братись на брехню, до якої всі позичальники з потреби вдаються. Через заклопотаність Гортензії та її брата, через глибокий смуток баронесин обід був сумний, зокрема коли уявити той холод, яким віяло від глухоти старого маршала. Тільки троє його оживляли — Лісбета, Селестіна та Венцеслав. Кохання Гортензії пробудило в митця польську жвавість, оту спритність гасконську, оту любу буйність, характерну для північних французів, кого настрій та обличчя свідчили, що він себе певний і що бідна Гортензія, додержуючи материних порад, крилася від нього з хатніми неприємностями.
— Ти, певно, дуже щаслива, — сказала Лісбета двоюрідній кузині, встаючи з-за столу, — мати порятувала тебе, віддавши тобі свої гроші.
— Мама! — здивовано відповіла Гортензія. — Ох! бідна мама, я сама-б хотіла їй грошей позичити, Ти не знаєш, Лісбето, ну от, мені здається, що вона нишком працює.
В цей час переходили велику, темну вітальню, а попереду Марієта лямпу несла з їдальні до Аделіниної спальні. Аж ось Вікторен торкнув Лісбету та Гортензію за руки; обидві зрозуміли цей рух і спинились купкою коло вікна, а Венцеслав, Селестіна, маршал і баронеса пішли собі до спальні.
— Що сталося, Вікторене? — спитала Лісбета. — Закладаюсь, що якесь нещастя через твого батька.
— Ох, правда, — відповів Вікторен. — В одного лихваря, Вовіне, є на шістдесят тисяч франків батькових векселів, і він хоче їх протестувати! Я хотів побалакати про цю сумну справу з батьком, та він наче й не зрозумів мене, він од мене мало не тікав. Чи варто маму попереджати?
— Ні, ні, — сказала Лісбета, — у неї й свого лиха досить, ти на смерть уразиш її. Треба пожаліти її. Ви не знаєте, до чого вона дійшла; коли-б не дядько, то й обіда сьогодні не було-б.
— Ах, боже мій, Вікторене, які-ж ми негідні, — сказала Гортензія братові, — Лісбета розказує нам
