у них сморід людського розкладу. Ця втілена бридота зачахлого пороку в добірній одежі — бо-ж Валерія опорядила Марнефа відповідно до свого багатства, — лякала Кревеля, що від сили міг терпіти погляд білих очей урядовця. Марнеф був кошмаром мера. Дізнавшись про свою незвичайну владу над ним, про яку повідомили його Лісбета з дружиною, негідник почав нею розважатись, почав грати на неї, як на струмент, а що картярство в салоні було останнім пристановищем його душі, також зіпсутої, як і тіло, то він оббирав Кревеля, що почував себе зобов'язаним бути тихо-лихо з шановним урядовцем, якого він дурив!
Бачивши, що Кревель таким хлопчиськом тримається перед тією гидкою й негідною мумією, що про розпусту її мер нічогісінько не знав, а зокрема бачивши, як зневажає його Валерія, що сміялася з Кревеля, як із блазня, барон, правдоподібно, в такій безпеці від всякого суперництва себе уявляв, що постійно запрошував його обідати.
Під заступництвом цих двох пристрастів, що мов на варті коло неї стояли, та ще ревнивого чоловіка, Валерія приваблювала у всіх погляди, збуджувала у всіх бажання в тому колі, де панувала. Отак, не втрачаючи на пристойності, їй пощастило за три роки приблизно здійснити найважчі умови для успіху, якого прагнуть куртизанки і якого доходять так рідко за допомогою скандалу, сміливости та блиску свого розкішного життя. Мов той вишліхуваний діямант, руками Шанора чарівно оправлений, краса Валерії, ще недавно похована в копальні на вулиці Дуаєне, зростала в своїй цінності й чинила вже лихо!.. Валерію потай кохав Клод Віньйон.
Це ретроспективне пояснення, дуже доречне в тому разі, коли здибуєшся з людьми через три роки, є ніби баланс Валерії. А ось баланс її спільниці Лісбети.
