голову і втупляв свій погляд так, як художник на портреті Наполеонові зробив, тоб-то в обрій.
— Додержувати, — мовив він, добре вдаючи обурення, — додержувати вірність якомусь розпус…
— Чоловікові, пане, який годен того, — відказала пані Гюло, уриваючи Кревеля, щоб не дати йому вимовити слова, якого не хотіла почути.
— Стривайте, пані, ви написали, щоб я прийшов, ви хочете знати причини моєї поведінки, ви доводите мене до крайности своїм імператорським виглядом, своїм призирством і… зневагою! Так ніби я негр який. Кажу вам ще раз, повірте мені! — я маю право… лицятись до вас… бо… Та ні, я так вас люблю, що буду мовчати…
— Кажіть, пане, через кілька день мені буде сорок вісім років, я не маніжна дівчина й усе можу слухати…
— Ну, так чи дасте ви мені слово чесної жінки, — бо ви, на лихо мені, чесна жінка, — що ніколи не зрадите мого імени, ніколи не скажете, що саме я викрив вам цю таємницю?..
— Якщо це умова відкриття, то присягаюсь, що нікому, навіть чоловікові, не назву того, від кого дізнаюсь про ті дивовижні речі, які ви мені звірите.
— Охоче вірю, бо справа торкається тільки вас та його…
Пані Гюло зблідла.
— Ах, коли ви любите ще Гюло, то будете мучитись! Може краще мовчати?..
— Кажіть, пане, бо по вашому, справа йде про те, щоб виправдати переді мною ті чудні заяви, що ви мені робили, і ту упертість, з якою ви мучите жінку моїх літ, що хоче одружити свою дочку й потім… спокійно вмерти.
— Самі бачите, що ви нещасна…
— Я, пане?
— Так, прекрасне й благородне створіння! — скрикнув Кревель. — Ти все життя тільки страждала…
— Пане, замовчіть і вийдіть! Або розмовляйте зі мною пристойно.
