чудових, вигідних меблях. Тільки в спальні впадала в очі визивна пишнота в дусі Женні Кадін та Шонц. Тут були мереживні завіси, кашемір, портьєри з брокара, камін, оздоблений за моделями Стідмана, маленький дункерк, заставлений рідкощами. Гюло не хотів, щоб гніздечко його Валерії поступалось пишнотою перед золотим та перловим лігвом якоїсь Жозефи. Дві головні кімнати, вітальня та їдальня, були впоряджені — перша червоною камкою, друга різьбленим дубом. Але, захопившись бажанням усе гармонійно влаштувати, барон через півроку почав і солідні розкоші до скороминущих додавати, почав дарувати коштівне начиння, наприклад, срібний посуд, що коштував коло двадцяти п'яти тисяч франків.
Через два роки дім пані Марнеф набув славу дому „дуже приємного“. У неї гуляли в карти. Саму Валерію проголосили люб'язною та розумною жінкою. Щоб виправдати зміну в її становищі, поширено чутку про багатющий дарунок, що відписав їй незаконний батько, маршал Монкорне, через третю особу. Дбаючи за своє майбутнє, Валерія до громадського лицемірства приєднала й лицемірство релігійне. Що-неділі ретельно ходила до церкви й користувалась усіма шанобами побожности. Збирала милостиню, зробилась дамою-благодійницею, вчинила кілька добрих діл у своєму кварталі — все це Гекторовим коштом. Отже, все в ній було добропристойне. Тому багато-хто обстоював за чистоту її відносин із бароном, зважаючи на літа державного радника, який, мовляв, почував платонічну прихильність до спритного розуму, чарівних манер та розмови пані Марнеф, так приблизно як небіжчик Луї XVIII до дотепних записок.
Барон виходив разом з усіма коло дванадцятої години й за чверть години вертався. Секрет цього глибокого секрету був такий.
За швайцарів у будинкові було подружжя Олів'є, що з протекції барона, друга домовласника,
