весь він належав пані Марнеф, проте відвідував засідання в Палаті, розривався на частки, а ні родина, ні инший хто не помічали його клопіт.
Аделіна, геть здивована звісткою про рятунок свого дядька та посагом, що фігурував у контракті, почувала якусь стурбованість поруч радости від доччиного шлюбу, довершеного в таких почесних умовах; але напередодні весілля, яке барон так призначив, щоб воно збіглося з днем входин пані Марнеф до помешкання на вулиці Вано, Гектор розвіяв подив своєї дружини такою міністерською заявою:
— Аделіно, дочка наша замужем, отже всі турботи наші з цього приводу кінчились. Настав нам час відійти від світу, бо на посаді я лишуся від сили три роки, аби докінчити потрібний для відставки термін. Навіщо нам, недоцільні вже тепер, витрати: помешкання коштує нам шість тисяч франків, у нас четверо слуг, проїдаємо ми тридцять тисяч франків на рік. Якщо ти хочеш, щоб я виконав свої забов'язання — бо довелося заставити на три роки платню, щоб роздобути потрібні гроші на влаштування Гортензії та платежі твого дядька…
— Ах, як ти добре зробив, друже мій, — урвала вона чоловіка, цілуючи йому руки.
Це признання заспокоїло всі страхи Аделіни.
— Я хочу просити тебе про кілька жертов, — провадив він, звільняючи свої руки та цілуючи дружину в чоло. — На вулиці Плюме мені знайшли чудове помешкання — на першому поверху, цілком пристойне, оздоблене розкішною дерев'яною різьбою, коштує воно тільки півтори тисячі франків. Там тобі досить буде однієї покоївки, а я сам задовольнюся лакейчуком.
— Гаразд, друже.
— Коли утримувати наш дім просто, то, не втрачаючи на пристойності, ти не витрачатимеш більше, як шість тисяч франків на рік, крім моїх особистих видатків, що я беру на себе…
