як на базарі, ні сіно, як на вулиці Анфер. Арабські ватажки, як і наші спаги, воліють грошей і продають тоді це збіжжя за безцінь. Військовий уряд має цілком певні потреби; він набуває збіжжя по надмірних цінах, бо здобути харчі важко й підвозити їх небезпечно. Ось що таке Алжир з харчового погляду. Це сущий розгардіяш, який покривається писаниною невправного уряду. Ми, адміністратори, розберемось у ньому хіба-що років через десять, але в людини приватної зір куди гостріший. Отже, я посилаю вас, щоб ви там забагатіли; ставлю вас туди, як Наполеон ставив бідного маршала на чолі королівства, де можна нишком сприяти контрабанді. Я зруйнувався, любий мій Фішер. Через рік мені треба сто тисяч франків…
— Не бачу нічого поганого в тому, що ми візьмемо їх у бедуїнів, — спокійно відказав ельзасець. — Так робилося за Імперії…
— Покупець вашого закладу прийде до вас сьогодні вранці й принесе десять тисяч франків, — провадив барон Гюло. — Цього-ж, певно, стане вам, щоб перебратись до Африки?
Старий кивнув головою.
— А про заробітки в Алжирі не турбуйтесь, — сказав барон. — Решту від продажу вашого діла візьму я, бо мені потрібні гроші.
— Вам належить усе, навіть кров моя, — відповів старий.
— О, не бійтеся, — сказав барон, уважаючи свого дядька за обачнішого, ніж той був насправді, — в справах ашура ваша чесність, звичайно, не потерпить, все залежить від влади, а владу я там настановив і цілком її певен; це, дядьку Фішер, секрет не на життя, а на смерть, я вас знаю і говорив з вами просто, без манівців.
— Гаразд, — сказав старий. — І надовго це?..
— На два роки! Ви матимете сто тисяч франків та й житимете собі безтурботно у Вогезах.
— Все буде зроблено, як ви бажаєте, ваша честь — це моя честь, — спокійно відказав дідусь.
