правиця Наполеонова, і сказав, ведучи його до господи:
— Хіба-ж добре було-б, якби в Французькому Банкові знали, що ви сплатили мені тридцять тисяч, за які ручились на векселі? І того вже занадто, що в них є підпис такої особи, як ви!..
— Ходімо в глиб вашого садка, дядьку Фішер, — сказав високий урядовець. — А ви міцний, — мовив він, сідаючи під наметом винограднику та міряючи старого поглядом, як міряє торгівець людським м'ясом рекрута-найомця.
— Такий міцний, що хоч у заставу віддай, — весело відповів малий дідусь, сухий, худий, нервовий, жвавий у очах.
— Спека вам не вадить?
— Навпаки.
— Якої ви думки про Африку?
— Чудова країна!.. Французів туди привів малий капрал.
— Річ у тому, що вам доведеться виїхати в Алжир, щоб нас усіх урятувати, — сказав барон.
— А справи мої?..
— Один урядовець з військового міністерства виходить у відставку, жити йому нема з чого, і він купує ваше торговельне діло.
— Що-ж робити в Алжирі?
— Постачати військові припаси, хліб та фураж; ваше призначення у мене в кешені. Ці запаси ви здобуватимете там на сімдесят відсотків дешевше, ніж треба для звіту.
— А мені їх хто постачатиме?
— Грабунки, ашур, каліфати. В Алжирі, який ми мало знаємо, хоч сидимо там уже вісім років, хліба та фуражу сила-силенна. Коли це збіжжя належить арабам, ми відбираємо його в них з різного приводу; а коли воно вже наше, тоді араби силкуються його в нас відняти. За хліб точиться велика боротьба, але ніколи точно не знаєш, скільки вкрадено з того й з того боку. Серед чистого поля ніколи лічити ні хліб на гектолітри,
