ДЕ КІНЕЦЬ ЗВИЧАЙНИХ РОМАНІВ ПОТРАПЛЯЄ В СЕРЕДИНУ ЦІЄЇ ІСТОРІЇ, АЖ НАДТО ПРАВДИВОЇ, ДОСИТЬ АНАКРЕОНТИЧНОЇ І СТРАШЕННО МОРАЛЬНОЇ.
Напередодні вранці старий Йоган Фішер, не маючи змоги сплатити тридцять тисяч франків, що позичив для свого небожа, мусів об'явити себе банкрутом, якщо барон не віддасть йому грошей.
Цей гідний сивоволосий дід так сліпо довіряв Гюло, який для цього бонопартиста був ніби відблиском наполеонівського сонця, що спокійно похожав собі з банківським посланцем по передвітальні невеличкого помешкання на першому поверхові, яке наймав за вісімсот франків; тут він керував своїми різноманітними підрядами на хліб та фураж.
Посланець у сірій одежі з срібними галунами так добре знав чесність старого ельзасця, що хотів уже покинути йому на тридцять тисяч векселів, але старий затримував його, бо, казав він, восьмої години ще не продзвонило. Коло ґанку спинився кабріолет; старий кинувся на вулицю і з величною певністю простягнув руку до барона, що дав йому тридцять банкнотів.
— Проїдьте трохи далі, потім скажу, чому, — сказав старий Фішер. — Ось вам, юначе, — мовив він вернувшись та відлічивши гроші банківському представникові, якого провів аж до дверей.
Коли банковик зник із видноти, Фішер завернув кабріолета, де чекав його вельможний небіж,
