— Пане граф, чи любите ви мою дочку так, як я любив її матір? — спитав барон у Венцеслава.
— Ще більше, пане, — сказав митець.
— Мати її була селянка, в неї не було жадного посагу.
— Дайте мені панну Гортензію так, як вона сидить, навіть без уборів…
— Охоче вам вірю! — мовив барон, посміхаючись. — Гортензія — дочка барона Гюло д'Ерві, державного радника, директора військового департаменту, кавалера офіцерського ордену Почесного Легіону, брата графа Гюло, якого слава безсмертна і який незабаром буде маршалом Франції. І… в неї є посаг!
— Правда, — сказав закоханий митець, — може й здається, що я роблю це з честолюбства, але хоч-би моя люба Гортензія робітницею була, я-б однаково з нею одружився.
— Оце мені й хотілося знати, — провадив барон. — Іди, Гортензіє, дай мені поговорити з паном графом, ти-ж бачиш, що він любить тебе щиро.
— Ох, тату, я знала, що ви жартували, — відповіла щаслива дочка.
— Любий мій Стейнбок, — сказав барон з безкраєю ласкавістю в голосі й чарівністю в манерах, коли лишився з митцем на самоті, — я приділив своєму синові двісті тисяч франків спадщини, з якої він не дістав і двох су; він не матиме їх ніколи. Посаг моїй дочці буде двісті тисяч франків, які ви вважатимете за одержані…
— Атож, пане барон…
— Як ви хапаєтесь, — сказав державний радник. — Вислухайте мене, будь ласка. Від зятя не можна вимагати такої відданости, якої в праві сподіватись від сина. Син мій знає, що я можу зробити і що зроблю для його майбутнього — він буде міністр і легко здобуде свої двісті тисяч. А з вами, юначе, инша річ! Ви одержите шістдесят тисяч франків п'ятивідсотковими державними облігаціями на ім'я своєї дружини. З цього доведеться урвати невеличку ренту для Лісбети, та вона довго не
