— Ми хочемо, щоб ти далі не працювала, — сказала баронеса. — Якщо ти заробляєш по сорок су на день, за винятком неділі, то це становить шістьсот франків річно. Ну, а скільки в тебе заощаджено?
— Чотири тисячі п'ятьсот франків!..
— Бідна кузина! — сказала баронеса.
Вона звела очі до неба — так-бо зворушилась, подумавши про всю працю та нестатки, що ціною їх зібрано за тридцять років ті гроші. Лісбета, не зрозумівши змісту цього вигуку, добачала в ньому глузування вискочня, і її ненависть збільшилась на грізну дозу злоби якраз у ту мить, коли кузина її забула всю недовіру до тирана свого дитинства.
— Ми збільшимо цю суму до десяти тисяч п'ятьсот франків, — вела Аделіна, — і покладемо її на твоє ім'я, як користувачки, та на ім'я Гортензії, як власниці; отже, ти матимеш шістьсот франків ренти…
Лісбета була, здавалось, на вершку щастя. Коли вона вернулась, витираючи хустиною радісні сльози, Гортензія розповіла їй про всі ласки, що сипались на Венцеслава, улюбленця всієї родини.
Отож барон, вернувшись, застав усю свою родину в зборі, бо баронеса офіційно називала графа Стейнбока своїм сином і призначила через два тижні весілля, якщо погодиться на це барон. І коли державний радник з'явився у вітальні, його оточили дружина й дочка, що побігли йому назустріч — одна щоб шепнути йому дещо, друга щоб поцілувати.
— Ви надто далеко, пані, сягнули, коли так мене зобов'язали, — суворо мовив барон. — Шлюб, цей ще не вирішений, — сказав він, глянувши на Стейнбока який зблід.
Бідолашний митець подумав: „Він знає про мій арешт“.
— Ходімо, діти, — додав батько й повів дочку та нареченного в сад.
І сів з ними на лавочці в альтанці, порослій мохом.
